Французька революція кінця XVIII століття в історіографії останньої третини XIX – початку XXI ст.

Анотація

У статті простежуються методологічні основи вивчення Французької революції кінця ХVIII століття та концептуальні зміни в її трактуванні з останньої третини XIX – початку ХХІ ст.

В останній третині XIX ст. у французькій історичній науці запанував позитивізм, принадами якого були сформульовані О. Контом ще у 30-х роках. Під його впливом історики почали звертатися до вивчення архівів, відроджувалися університети, історична періодика. Вивчення Великої французької революції велося школою А. Олара, який має великі заслуги у розробці її політичної історії.

Російська й українська історіографія цієї революції теж у цей час набувала професіоналізму на засадах позитивізму і прославилася створенням «російсько-української історичної школи» –М.І. Карєєв, І.В. Лучицький, М.М. Ковалевський, Є.В. Тарле. Школа під впливом реалій життя та марксизму зробила значний внесок у розробку аграрного аспекту революції.

З кінця ХІХ ст. світова історіографія відчула могутній вплив неокантіанства, особливо баденської школи – В. Віндельбанд та Г. Ріккерт. У підсумку це привело у Франції до створення широковідомої школи «Анналів». Вона вважала історичні факти фактами психологічними. Перехід же до вивчення психології маси під час революції був у Франції здійснений істориками соціалістичного напрямку – передусім Ж. Лефевром – послідовником Ж. Жореса.

У статті простежуються концептуальні зміни у трактуванні революції – зміни як у французькій історіографії, так і у російській, українській, радянській. Визначним етапом у формуванні нового концептуального образу революції були її ювілеї – 190, 200-ліття, та світові дискусії з приводу кардинальних її питань.

В статті дається огляд поглядів французьких, американських та російських вчених і робиться невтішний висновок про те, що за останні десятиліття вивчення революції в Україні зійшло нанівець.