Національна пам’ять в контексті дискурсу «забуття»: історико-методологічний аспект

Анотація

У статті поставлена проблема пам’яті у співмірності з феноменом забуття, що постає важливою умовою формування нації, національної пам’яті, національної ідентичності та національного характеру. Нація являє собою солідарність, засновану на демократичному волевиявленні. Як духовний принцип, нація складається з двох елементів: один – в минулому, другий – в майбутньому. Підкреслюється, що саме забуття, а не прагнення до істини, складає основу конструювання національної пам’яті. Аналізується думка, що нація є «уявленою спільнотою», котра мислиться як міцне, горизонтально організоване товариство. Саме почуття братерської єдності змушувало мільйони й мільйони людей не лише вбивати, а йти на смерть заради уявлених витворів. Уявлення себе нацією є результатом масштабної історіографічної кампанії, яку проводить держава, і механізмом конструювання національних генеалогій. Вимога «забути» свідчить про те, що людина «пам’ятає» і здатна до «спогадів». Стверджується, що для існування нації «братовбивства» також важливі, як і наративи про минуле мирне співіснування. Виділено сім типів забуття, три з яких розглядаються як позитивні практики «успішного забуття»: «забуття по розпорядженню»; «амністія»; «установче забуття». До негативних типів відносяться: «анулювання»; «репресивне знищення»; «заплановане устаріння»; «мовчання приниження і сорому». Виділяють два контрагенти пам’яті і забуття: державу і суспільство. Державна пам’ять культивує секретність і захищає основи свого існування за допомогою забуття. Пам’ять суспільства перебуває в постійному русі і завжди прагне до безпам’ятства. Елемент забуття в історичній пам’яті обумовлює процес формування національної свідомості як умови національної ідентичності. Важливим є не імператив «пам’яті», а її зміст. Саме в такому контексті формується і стверджується національна пам’ять народу.